Ганна
Педченко
Бухгалтерка проєкту Я, Ніна та Фундації #ВАРТОЖИТИ.

Батьки Ганни — онкопацієнти. У батька, Вадима Ковальчука, карцинома передміхурової залози, а також рак горла та підщелепної області. Мати, Марина Ковальчук, вже 14 років бореться з карциномою яєчника.

Facebook: https://www.facebook.com/apedchenko
Аню, розкажіть про себе. Чим займаєтесь в житті?
Мені 44 роки. Я бухгалтер. Вже майже 20 років. Зараз, окрім основної роботи, я працюю бухгалтеркою Фундації #ВАРТОЖИТИ. Я заміжня і в мене двоє діточок — Маргарита і Лев. Я дуже все це люблю. Моє життя — яскраве та насичене. Але. Мої батьки — онкохворі. Вже 14 років. І ми навчилися жити з цим.
Марина та Вадим Ковальчук
подружжя вже 14 років бореться з раком
Як у ваше життя втрутився рак?
«Рак» — наче якесь непристойне слово, його і зараз промовляють напівпошепки, знизивши голос, відразу ж намагаючись змінити тему. А років двадцять тому це був не діагноз. Це був вирок. Саме тому моя сорокарічна свекруха, переживши операцію, прийняла страшне рішення. Вона встигла лише двічі побачити свою новонароджену онуку перед тим, як пішла з життя, навіть не спробувавши за нього поборотися. Саме тому моя бабуся відмовилася від операції, лікування, відразу радо віддалася в руки шарлатанів і майже рік практично голодувала і пила горілку з соняшниковою олією, поки теж не попрощалася з нами.

Я була впевнена: на цей жертовний камінь наша сім'я поклала вже все. Коли я стояла перед дверима операційної в Інституті Раку, я не вірила, що ЦЕ може трапитися з моєю МАМОЮ. Я не могла зрозуміти, чому коли близькі онкохворих, які, як і я під операційною чекали на вирок, звернулися до мене, намагаючись розрадити, я відсахнулася від них, як від прокажених і, не сказавши ні слова, відійшла в сторону. Я не хотіла бути з ними, я не хотіла бути частиною цієї історії, я не хотіла вступати в їхні ряди... А потім операція закінчилася, з операційної вийшла професор Воробйова і дуже простим, буденним голосом сказала, що в моєї мами карцинома, що метастази в кишечнику, що операція була складною, але успішною.
Як ви і ваша родина сприйняли цю інформацію?
Я тоді не розуміла, як можна операцію вважати успішною, якщо вирок однозначний — рак. Наступного дня у мене був іспит з водіння і я його завалила. Тато за добу постарів на десять років. Тоді, а не коли захворів він сам. Маму перевели з реанімації в палату і повідомили діагноз. Вона не говорила страшних і гучних слів, але її рішення було однозначним: вона буде боротися. Потім був післяопераційний період, курс хімій, схуднення, нудота і втрата волосся.
Щасливою мене роблять віра, надія і любов. Я люблю своїх дітей та чоловіка, своїх батьків. Я люблю свою роботу і хочу, щоб всі ми жили довго, цікаво, насичено.
Ганна Педченко
донька онкопацієнтів
Як змінилося ваше життя відтоді?
Я приходила на роботу о сьомій ранку, вирішувала нагальні справи і відразу їхала в лікарню. Готувала їжу для мами звечора, 10-річну дочку чоловік по дорозі на роботу завозив до її хрещеної, а потім я цілий день була з мамою в лікарні: годувала, мила, допомагала сходити в туалет, на перев'язку... Коли були паузи, я спілкувалася з усіма, декілька разів здавала кров для інших хворих. Допомагала пацієнтам, які не могли подбати про себе самі, а потім їхні родичі допомагали моїй мамі, коли мені пора було повертатися на роботу.

Минуло 14 років. Мама жива. Вона — не взірець оптимізму, але вона жива. Вона їздить здавати аналізи на онкотест і боїться, що хвороба повернеться, вона ніби чекає її. Але вона живе.
Ганна з родиною
Але на цьому випробування вашої родини не закінчились…
В 2013 році рак вперше прийшов до тата. На цей раз мені вже не було так страшно. Страшно стало два роки тому, коли ми зіткнулися з неоперабельною пухлиною в горлі. Батька не те, щоб оперувати — йому боялися робити хімію, не хотіли робити опромінення... Боялися, що він помре. І ми ходили, ходили, ходили ...

Сиділи в чергах, здавали купу аналізів, стукали в нові і нові двері, і знову вони були закриті, закриті, закриті... А татові ставало все гірше і гірше. Нарешті ми змогли потрапити на опромінення. В інституті раку є ОДИН апарат. На ньому опромінюють всіх. У черзі може сидіти до сімдесяти чоловік. Більшість з них не сильно-то можуть сидіти, говорити, ходити, їсти, пити, дихати...

Всі знайомляться між собою і починають спілкуватися... Жартувати. Іноді черга повинна почекати: з дитячої гематології приносять на опромінення кров для переливання. Іноді апарат не витримує і ламається. Він може не працювати кілька днів і тоді збивається черга, переривається лікування... Тато пройшов 35 сеансів. Йому 76 років. Настала ремісія. На півроку. А потім знову ріст. Опромінення робити вже не можна було, а хімію робити боялися. І ми знову ходили, ходили, ходили... Зрештою ми таки домоглися хіміотерапії. Тато пройшов їх три. Зараз пухлина знову зменшилася і ми віримо: більше рости не буде.
Чи вплинула ця історія на ваші стосунки з батьками?
Я багато чим завдячую цьому періоду свого життя. Передусім тому, як багато часу ми проводили з татом: я допомагала йому і дбала про нього, а він дарував мені відчуття того, що я — донька, а він —тато, що ми разом і він поруч. Мені бракувало його, коли я була дитиною: звичайна радянська історія — батько постійно працював. Вдень на заводі, а у вільний час — в гаражі. А тепер він був поруч і це був час тільки для нас двох.

Під час курсів хіміотерапії тато жив з мамою на дачі: він викорчував стару грушу, посадив новий виноград, займався будівництвом. Він весь час намагався жити так, ніби нічого особливого не відбувається. Ми обговорювали з ним перебіг хвороби, базікали про різні дрібниці...

В Інституті раку ми знайомилися зі все новими і новими сусідами по палатах. Один раз тато робив хімію в жіночій палаті. Адже місця постійно немає: може бути так, що поки людина на операції, на її місце іншу людину кладуть на хімію, а потім ця людина встає і йде, а на її місце кладуть наступного пацієнта і лиш потім на своє місце повернеться той, хто був на операції.
«Рак» — наче якесь непристойне слово, його і зараз промовляють напівпошепки, знизивши голос, відразу ж намагаючись змінити тему
Ганна Педченко
донька онкопацієнтів
Ви вже добре вивчили всю цю «кухню»...
Я тут знаю вже майже все. Я знаю де, на якому поверсі які фахівці. Я вмію займати чергу одразу в чотири кабінети і відслідковувати, щоб всюди потрапити. Я знаю, кому без черги заходити чесно, а кого я не пропущу, хоч в бійку зі мною лізь.

А ще я майже звикла до дітей. Спочатку я завжди відводила очі. Я не можу передати, як мені завжди було страшно на них дивитись і про що я завжди починала думати. Ми часто говорили з татом про те, як рак змінює зовнішність хворих. Чим молодші, тим більше всі між собою схожі. А діти — так просто всі на одне лице. Навіть важко зрозуміти, хлопчик це чи дівчинка: вони всі лисі, в основному в банданках або кепках, дуже худенькі, дуже бліді — прямо сірі, з дуже страшними синцями навколо очей і дуже, дуже слабкі. Ось їх завжди всі пускають без черги в будь-який кабінет — це негласна домовленість всіх хворих. І ніхто ніколи не посміє сказати ні слова, навіть якщо не в силах буде сидіти: з хворою дитиною йдуть без черги.
На вашу родину випало стільки випробувань. Що дає вам сили боротись?
Наша родина: батьки, я з братом, наші з братом родини. В мене двоє дітей, в брата донька. Ми всі любимо одне одного і хочемо бути разом. Кожного разу, коли хвороба приходила в наш дім, на боротьбу із нею вставала вся родина пліч-о-пліч: брат, я, спочатку тато за мамою,потім мама за батьком, підросла моя донька і тез включається кожного разу. Ми разом, а разом все легше.
Ганна долучилась до флешмобів #капелюханавуха та #шаликтепла від проєкту «Я, Ніна» в підтримку паліативних пацієнтів дорослих та дітей
Чи потрібен Україні безкоштовний кол-центр для онкопацієнтів та їхніх близьких?
ДУЖЕ!

В онкохворих та їхніх родичів вкрай обмаль інформації. Люди банально не знають, на що вони мають право, чим вони захищені державою, куди їм йти, де можна пройти обстеження, де вони мають право проходити опромінювання, хто їх повинен спостерігати, як харчуватися, чим полегшувати свій стан під час хіміотерапії тощо

Самі хворі і їхні родичі дуже часто впадають у розпач і не вірять в те, що є сенс лікуватися і в такі моменти необхідна допомога психолога, який зможе авторитетно порадити, підтримати, надати допомогу.
Історія Марини та Вадима Ковальчуків
Вони наче пара з красивого французького кіна. Від них неможливо відвести погляд. Хочеться дивитися, слухати і потай мріяти, щоб кожному із нас вдалося дожити до такого поважного віку і з таким же трепетом, любов'ю і турботою обіймати кохану людину. В житті Марини і Вадима є багато любові. А ще є рак, якому, попри всі невтішні прогнози лікарів, не вдалося розділити це щасливе подружжя.
Кол-центр для онкопацієнтів
та їх близьких
Як це працюватиме?
Кол-центр #ВАРТОЖИТИ матиме три окремі лінії допомоги для онкопацієнтів та їх близьких
1
Гаряча лінія допомоги
Експерти допоможуть отримати відповіді на будь-які запитання, пов'язані з онко. За принципом «рівний — рівному» на цій лінії працюватимуть онкопацієнти з ГО «Афіна. Жінки проти раку», які мають трирічний досвід надання фахової допомоги онлайн
2
Психологічна допомога
Професійні онкопсихологи зможуть надати онкопацієнтам та їх близьким необхідну фахову консультацію. До 22 липня 40 окнописхологів проходять навчання роботі на гарячій лінії, яке спеціально розробила для них Українська Асоціація Онкопсихологів під керівництвом начальниці штабу Алли Антонової
3
Таксі для онкопацієнтів
Наші партнери онлайн-сервіс Uklon і мережа АЗК WOG надають 10.000 безкоштовних поїздок для онкопацієнтів в 15-ти містах України. Безкоштовне таксі довезе онкопацієнтів в державний окноцентр і назад додому
Нас підтримують:
Кол-центр #ВАРТОЖИТИ реалізовується завдяки спільним зусиллям: