Мені 45 років, вже довший час працюю бухгалтеркою в комунальному підприємстві. У мене є донечка Тетяна, їй 23 роки і я дуже-дуже її люблю.

Це сталося в 2015 році, коли я прийшла обстежити молочну залозу, яка останнім часом дуже боліла і це мене неабияк налякало. Я надто близько приймаю все до серця, сильно хвилююся, ношу все в собі. Розлучення з чоловіком дуже на мене вплинуло психологічно, я тяжко переживала цей період. Далася також взнаки надзвичайна завантаженість на роботі. І як вишенька на торті — рак молочної залози ІІ стадії, але без метастазів і не гормонально залежний, що вже добре.

Рак — це те, чого я боялася, мабуть, найбільше у своєму житті. Я пройшла дуже багато обстежень в різних лікарнях, надіялась на те, що лікарі все ж помилились і в мене нічого такого страшного немає. Та, на жаль, діагноз підтвердився. Я була дуже розгублена, було безліч запитань: чому саме я, за що це мені таке, як я буду ходити без волосся під час лікування, як я буду виглядати після операції і ще, і ще, і ще....

Я можу лише здогадуватись, що відчували мої рідні (мама, донька, рідна сестра), коли дізнались про мій діагноз та протягом всього періоду мого лікування і після нього. Але своїх хвилювань вони не показували, навпаки — сильно підтримували.

Лікування було дуже важке — 8 хіміотерапій, операція, 25 опромінень. Моментами навіть дихати було важко. Але сили десь бралися, поруч з'являлися люди, які допомагали мені чим могли: підтримували морально, фінансово, порадами, діями. Це мої рідні, друзі, знайомі, однокласники, колеги по роботі, односельці, мудрі лікарі і навіть зовсім незнайомі мені люди.

Коли не вистачало коштів на лікування, ми змушені були звертатись по допомогу до людей. І знаєте — люди допомагали! Я безмежно вдячна всім за підтримку, сама б я не впоралась. І хоча найстрашніше вже позаду, Господь і далі посилає мені людей, які не дають мені «впасти», тому що боротьба продовжується, боротьба з самою собою.

В період лікування я познайомилась з жінками, які теж лікувались і мали такий же діагноз. Вони були для мене «ангелами», оточували турботою і підтримкою. З деякими із них дружу та спілкуюсь і досі.

Частиною мого життя стало регулярне відвідування онколога та увага до змін у стані здоров'я. В перші 5 років ризик рецидиву найвищий, тож треба уважно спостерігати за змінами в організмі і відвідувати лікаря.

Хвороба зробила мене сильнішою, сміливішою, я стала більше любити себе, відкрила в собі любов до подорожей. Тепер без подорожей своє життя не уявляю і по можливості стараюсь десь бувати. Дуже гарні місця є не тільки за кордоном, а і у нас, в Україні.

Я почала дозволяти собі насолоджуватись життям — ходити на концерти улюблених артистів, в кінотеатр, їздити на екскурсії по замках. Наважилась навіть проїхатись верхи на конях (це дуже страшно, але воно того варте). Виступ дельфінів, контакт з ними — це взагалі щось неймовірне! Це такий шквал позитивних емоцій! Це ті речі, про які раніше я навіть і не мріяла, бо не було на себе часу.

Так, дуже потрібний.

Коли мені повідомили про діагноз, я не могла розмовляти, лише плакала годинами. Дуже була потрібна підтримка кваліфікованого онкопсихолога, а не просто так, для «галочки», адже як би не допомагали рідні в цій ситуації, все одно людина залишається «сама».

Також є проблема доступу до інформації про хворобу. Так було у мене: всю інформацію доводилося збирати самій по дрібках, доки я не змінила лікаря. Караськов Дмитро Анатолійович — прекрасний лікар, чудова, турботлива благородна людина зі щирою душею. Пацієнти дуже люблять його і я йому дуже вдячна. Лікар повинен бути з пацієнтом відкритий, розказувати все.

Тим, хто бореться з цим недугом, хочу порадити: ніколи не падайте духом — це найголовніше в цій боротьбі. Не втрачайте надію — з Божою поміччю можна все здолати. А рідним, знайомим, друзям — терпіння і підтримки. Підтримка хворого — дуже важливий фактор на шляху до одужання.

Щастя складається з маленьких дрібниць — випити смачну каву в затишному кафе, пройтися старовинними вуличками історичного міста, одягнути гарне платтячко, зробити гарну зачіску, адже це є невід'ємною частиною нас, жінок.

Рутина життя, на жаль, нас затягує і ми забуваємо про себе, забуваємо жити. І тепер хочеться встигнути пожити: встигнути побачити світ або просто виїхати до річки і посидіти біля вогню в тиші, зустріти ранок і побачити, як прокидається природа… Мрій дуже багато. Встигнути побачити, як моя донька одягне плаття нареченої...

Біля мене живе папужка, яку вдалося навчити розмовляти, приручити і, мабуть, любов до неї зародила в мені любов до тварин загалом. Тому у мене є мрія працювати біля тварин.