Ввечері я блукала очима по книжковій полиці в пошуках чогось, щоб хоч трохи відволіктись від новин, повідомлень і випадково натрапила на стару книжку «5 мов любові». Спочатку потягнулась рукою, потім зупинилась і подумала, що точно не по темі і замислилась... А коли я дізнаюсь, що вже час читати цю книгу? А потім промайнула думка: невже кохання померло? Чи я настільки вправно керую життям і вмію ставити якісь частини життя на паузу? Та наче ні... Я так само люблю своїх близьких, друзів, але дійсно не пам'ятаю, коли востаннє їм про це казала або робила щось приємне для них... Ну звісно я просто спілкуюсь з ними, піклуюсь за потреби, часто телефоную... щоб почути голос і слова «Все добре». А кохання... воно тендітне, лагідне, трохи боязке, абсолютно безмежне і також потребує піклування.

Книгу я все ж таки взяла і почала гортати. Зрозуміла, що дуже хочу почати шукати подарунок на День народження брата. Пригадала, що дійсно ціную, коли чоловік готує вечерю і миє посуд, а я не завжди встигаю подякувати... Виявилось, що мені кортить посидіти на кухні з мамою, коли можна їсти смаколики, пити філіжанку запашної кави та, заглядаючи в очі, просити ще, наче ти досі дитина... Тобто подарунки, допомога і час – подумки перерахувала я перші три мови. Дійсно чудові, але, мабуть, не зовсім здійсненні зараз. Зітхнула, а потім прочитала про ще дві мови – обійми та слова! Ну звісно! Найпростіше виявилось в самому кінці книжки. Просто необхідно нагадувати собі щодня: в тебе є руки, щоб торкатись і дарувати обійми, та мова – щоб казати добрі слова, побажання, а не тільки формальне «Ви як?». Не так вже і складно, – досить оптимістично подумала я.