Можна пережити будь-яке ЯК, якщо знати НАВІЩО
Відчула кожною частинкою себе: мені важлива моя ідентичність. Саме вона робить мене частиною чогось більшого, ніж я, що було до мене і залишиться після. Ідентичність, яка проростає приналежністю. Приналежність до «свого», яка гамує страх. Яка врівноважує ненависть і огиду до «чужого». Війна, як спосіб усвідомити себе глибше. Як форма прийняття «свого» у всіх його інакшостях, нерівностях, варіантах. Бороню – бо моє. В латах зі злості – холоднокровне усвідомлення готовності убити. Знечуленість до зображення мертвого окупанта.

Не віддавати те, що МОЄ.

І так сильно це МОЄ кипить всередині, клекоче, пече в грудях.
Зрослася. Зрослася зі страждання, і назвала його собі по-різному. Красиво назвала. Треба було назвати красиво, аби пережити.
Віктор Франкл – людина, що пережила майже 3 роки концтаборів, втратила там батьків і дружину, писав, що можна пережити будь-яке ЯК, якщо знати НАВІЩО. І я, мабуть, дуже хотіла знайти це НАВІЩО. І знайшла. Я страждала, бо це страждання давало мені відчуття приналежності – до України, українців, війни за свободу врешті-решт. Сама лиш думка про «не страждати» лякала. Ніби я втрачу щось важливе. Патріотизм? Приналежність? Мораль? Врешті, це саме страждання стало сакральним означенням моєї ідентичності.
Війна, як спосіб усвідомити себе глибше. Як форма прийняття «свого» у всіх його інакшостях, нерівностях, варіантах.

Якимось чином важливість внутрішніх мук співіснувала з жахом перед індивідуальною і колективною травмою, яка чекає на усіх, хто за життя побачили війну. І перебування в тилу від цього не врятує – це травматичний досвід для усіх нас. Навіть якщо він не перетвориться у розрекламований ПТСР (який, за статистикою, стає реальністю для 20% зі 100, які пережили травмуючу подію).

Потім охолола, заспокоїлася. Бо кожна більш-менш здорова психіка має власні механізми, аби впоратися практично з будь-яким досвідом. Десь вона підкрутить гучність «раціо», десь знизить чутливість «емоціо».


Зараз я живу без вимоги до себе і до близьких — страждати на повні груди, бо тільки так війна набуває сенсу.
Здорова психіка хоче адаптуватися. Вона перетворює події на досвід.
«Не загоюються тільки ті травми, які ми роздряпуємо», – каже Лариса Дідковська.
«Все інше з часом перетворюється на рубець», – кажу я.

Адаптація – не означає зробити вигляд, що нічого не відбувається. Не означає забути. Не означає не бути патріотом. Адаптація означає прийняти реальність. Дозволити їй стати частиною себе.

Зараз я живу. Живу з постійним болем у фоні, але вже без насилля. Над собою. Над рідними. Над знайомими і близькими. Без вимоги до себе і до них – страждати на повні груди, бо тільки так війна набуває сенсу.

Адаптувалась.

Я не знаю, коли рана зарубцюється, але я не підтримую свою рану такою, що кровить заради Ідеї.

Бо ранений солдат воює гірше.

Не читати всоте те, що я вже знаю. Не показувати близьким всоте те, що вже знають вони. Не карати людей поряд за те, що вони живі. Не переживати провину, що більше не хочу бачити мертвих дітей.

Чудові акції на вулицях європейських міст – це спосіб достукатися до сердець людей, які в силу своєї відірваності від української реальності не розуміють ЩО ТАКЕ ВІЙНА насправді, а не в її романтизованій версії. Яке обличчя вона має не в компʼютерній грі чи соціальній рекламі з хлопцями у формі.

Гарячі послання росіянам потрібні, але важко розповісти правду людям, у яких до неї імунітет.

Я не знаю, коли рана зарубцюється, але я не підтримую свою рану такою, що кровить заради Ідеї. Бо ранений солдат воює гірше.
Якщо ваша робота повʼязана з розповсюдженням інформації, або ваша аудиторія знаходиться саме там, де події відображаються недостатньо чи не відповідно до нашої реальності – ви є рупором, через який Україну почує світ.

А може ви просто відчуваєте потребу розповсюджувати «чутливий контент», бо це кричить зсередини ваша тривога. Сильна, мобілізуюча, яка шукає собі когось, аби не проживати жах в самотності. Шукає сенс. Приналежність.
Бо той, хто щодня посміхається у вуса з мемів про «бахнуло», чи той, хто приїхав з-під обстрілів і робить зусилля аби забути, а не згадувати знову і знову – він усе знає. Він то підписується на вісім телеграм каналів, то відписується, бо перестає спати.

А хтось врешті втратив чутливість, або страждання стало настільки непідйомним, що він пішов до психолога (в кращому випадку), який акуратним курсивом вивів очі-в-очі: «Не читайте. Не дивіться. Робіть по силам. Не бавтеся в Бога».

Я більше не вірю в тотожність «бути українцем = страждати».
Українці – більше не жертви і не нужденна нація.

Українці – борці. Форпост свободи.

Розізлитися, згуртуватися, перемогти.
Відбудувати, посіяти, зібрати.


#япоруч
Оксана Собко
Психологиня-волонтерка
всеукраїнського безкоштовного
кол-центру #ВАРТОЖИТИ

Команда із 30 психологів всеукраїнського кол-центру #ВАРТОЖИТИ безкоштовно консультує усіх українців, кому тривожно і хто не може впоратись з переживаннями в умовах війни.

ДЛЯ НАС ВАЖЛИВИЙ КОЖЕН АБОНЕНТ.